Якщо час від часу роздивлятися межі країн, регіонів чи громад, то можна помітити, що зазвичай вони проходять по якихось помітних ландшафтних утвореннях.
Кордон України і Молдови проходить по широченному Дністру. Межа УНР і ЗУНР проходила по річці Збруч. Житомирську область від Хмельниччини і Рівненщини відділяє річка Случ, а від Білорусі – Прип’ять.
Та господи, звичайний струмок, де влітку кури ноги не намочать, відділяв Пилипи від Кошар у цьогочасній Пилипо-Кошарі, а Гвоздярню відділяє від Іванівщини якихось 10 метрів ширини річки Лісна.
Але якщо гарно вглядатися в карту, то іноді можна помітити речі, які не мають, здавалося б, жодного сенсу.
І одна така річ є на південній межі нашої громади, де річка Гібра (вона ж Ебра) відділяє романівську громаду від любарської.
Коли ділили райони, а потім і громади, веди собі лінію по річці і не вигадуй. Це ж і зручно, і логічно.
Але комусь явно дуже хотілося, щоб отой шматочок землі розміром в 60 гектарів відійшов до Любара, а не до Романова.
І в нашій локальній теорії змови підставою, яка змусила так змістити кордон, є ось ця штука, розташована за якихось 750 метрів від хат села Разіне:
Ні, це не кола від інопланетян, на жаль чи на щастя, а “всього лиш” старезні фортифікаційні укріплення, яким ось-ось стукне 900 років.
У цих насипів немає якоїсь офіційної назви, але фактично це є доволі великим городищем Болохівської землі, про яку вам точно не розповідали в школі. Є думка, що ваш шкільний історик міг навіть і не чути про таку назву, хоча вона позначена аж на одній карті в атласі історії України у розділі про татаро-монгольську навалу.
Давайте виправимо це непорозуміння, бо і миропільська громада, і величезна частина романівської громади існують на землях, які дослідники називають саме болохівськими.
Оскільки ми можемо бути прямими нащадками тих болохівців, то давайте ненадовго пірнемо в історію, щоб розібратися, хто це такі і навіщо вони будували такі укріплення.
Отже, 12 століття, часи Київської Русі. У 1132 році помирає син Володимира Мономаха – Мстислав Великий, і Київська Русь, від якої раніше вже відпала Галичина, остаточно розпадається на удільні князівства і землі.
У наступні сто років кількість тих князівств і земель більш-менш стабільно коливатиметься від 15 до 25, аж допоки навала Золотої Орди у 1237-1240 роках не перемеле наші землі на нові утворення.
До тих 15-25 земель багато хто з дослідників зараховує і Болохівську землю, кордони якої можна доволі точно визначити завдяки літописам.
М. Дашкевич дійшов висновку, що “Болохівська земля лежала по верхів’ях р. Бога і по притоках обох його сторін до повороту його, по верхній течії Случі до впадання в неї Хомора і по верхів’ях Тетерева і його притоках не далі Гніломета. Отже, дана місцевість межувала з Галицькою, Волинською і Київською землями і займала південну частину теперішнього Новоград-Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського повітів, весь повіт Летичівський і, можливо, навіть південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів”.
Або інші дані: “…область у порубіжжі Київської, Галицької та Волинської земель, на південь від р. Хомори. Вона займала верхів’я р. Случі з правими притоками, р. Горині й частину басейну Південного Бугу. Прикордонними містами Галицько-Волинського князівства у XIII ст. тут були Микулин, Полонне й Кам’янець-Волинський. На південь Болохівська земля тягнулася вздовж Південного Бугу до м. Межибіжжя. Її назва походить від м. Болохова (можливо, суч. с. Любар Житомирської обл.). Галицько-Волинський літопис знає крім Болохова ще 7 міст землі: Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Бозький, Дядьків.“
Наче все зрозуміло 🙂
Давайте ж дістанемо карту і знайдемо, де була ця земля:
Гаразд, є Київське князівство, є Галицьке князівство, є Волинське князівство, але чому між ними раптом вилізла якась Болохівська земля?! Звідки вона взагалі взялася на наших землях?
Поняття “Болохівська земля”, її міста і князі з’являються у Галицько-Волинському літописі завдяки подіям 1232—1255 pp.
Болохівська земля склалася і відособилася від Києва, напевне, на початку 13 ст. внаслідок боротьби руських князів за галицький престол. Болохівські князі були нащадками місцевої племінної знаті, які зберегли автономію своєї землі, або великими боярами, що стали князями з ласки монгольських ханів.
У 1230-х pp. ці князі підтримали галицьких бояр у боротьбі проти Данила Галицького. Добровільно визнавши владу Батия, вони 1241 р. скорилися йому. І того ж таки року підтримали Ростислава Михайловича, суперника Данила в боротьбі за Галицьке князівство, викликавши спустошливий Данилів похід на свою землю.
Болохівська земля зазнала нового розгрому навесні 1255 p., коли Данило покарав тамтешніх князів як татарських поплічників. Відтоді з літописів зникають згадки про Болохівську землю. Очевидно, вона перестала існувати як автономна політично-територіальна одиниця.
Тобто, на території сучасної романівщини та миропілля майже 40 чи 50 років існувало автономне утворення, яке підпорядковувалося монголо-татарам (відповідно, платило їм данину), мало десятки укріплень, підтримало у боротьбі за галицький престол не Данила Галицького, а Ростислава Михайловича, за що потім і поплатилося.
І сьогодні нас найбільше цікавлять укріплення, які й є винуватцями цієї статті.
У межах всього колишнього Романівського району ми нарахували трохи менше десятка укріплень тисячолітньої давності. Із них лише три досі мають виражені насипи, рови і структуру: біля Мирополя, в Колодяжному та біля села Разіне.
І знаєте, саме разінське городище, або, як його називають місцеві, “за́мки” – є найцікавішим місцем із трьох, щоб оцінити весь задум військових інженерів давньоруського періоду (хоча тоді й слова такого не було, і вони себе точно так не називали). Завдячуємо ми тут кільком речам:
1. Городище знаходиться у відкритому полі і воно не вкрите лісом, на відміну від Бонякового городища за Мирополем, наприклад. Бо до Бонякового мало того, що треба діставатися чигирями, кущами, лісами і ярами, так ще й саме городище рясно вкрите деревами, через які важко оцінити всю епічність місця;
2. Практично до самого городища веде польова дорога;
3. Городище не оралося десятиліттями, якщо не століттями, тому можна чітко оцінити всю його геометричну красу.
Як і будь-які укріплення, творці разінського городища намагалися по максимуму використати природній рельєф і перешкоди. Саме тому воно затишно оточене водою аж з двох сторін: з півдня тече річка Гібра, а з заходу її безіменна притока – струмок, що бере початок десь біля села на півночі.
Хоча городище знаходиться дуже близько до витоків річки, вона тут і нині є доволі повноводною, іноді навіть занадто. А все завдяки греблям, якими рясно всіяні річки південної частини нашого району.
Менший струмок вже давно перестав бути струмком через зміну клімату, а перетворився на добрих тридцять метрів зарослого осокою і кущами болота. Влітку і восени переходиться абсолютно спокійно, а от рано навесні і взимку можна там і залишитися.
З північного і східного боку від городища зараз немає практично нічого, окрім розораного поля. Втім, раніше, коли укріплення ще функціонували, там цілком могло бути поселення, яке використовувало городище для захисту від набігів. Принаймні всі інші городища функціонували за такою схемою.
До слова, існувало воно там за шістсот років до заснування самого села Разіне, яке виникло лише завдяки прокладеній у 1871—1876 р.р. залізниці із Бердичева до Кривина.
Таке місце виглядає майже ідеальним з точки зору захисту, бо якщо уважно придивитися, то можна помітити, що за 450 метрів на схід від городища є ще один струмок, що тече аж із самого Разіного десь від залізниці.
Цей струмок допомагає прикрити укріплення зі сходу та північного сходу, що створює такий собі сховок для городища і лишає відкритою лише північну сторону цієї “кишені” із річок.
Квітневий супутниковий знімок показує це якнайкраще:
Цей цікавий факт дає нам відповідь на питання, чому в’їзд на городище саме там, де він є – з північної сторони зовнішнього насипу.
Думаємо, тепер час спуститися трохи нижче.
Що ж таке це городище взагалі і як там захищалися?
У нашому випадку це три ряди захисних насипів, що змінюються ровами. Висота кожного насипу – більше 2-3 метрів зараз. Глибина кожного рову – близько 2 метрів. Не варто забувати, що укріпленням вже скоро тисяча років, тому вони цілком мали шанс “попливти” чи осісти. Теоритично, висота насипів при будівництві могла досягати 5 метрів і вище, а зі сторони річок – аж до 10 метрів завдяки рельєфу.
Зовнішній ряд насипів переривається лише в одному місці – у точці вищезгаданого в’їзду на городище:
Всі ці рови й насипи мусили затримувати ворога якомога довше, а якщо той проривався крізь якийсь із кордонів укріплення, то захисники відступали за наступну лінію, аж доки не відбивали атаку, або не опинялися оточеними на центральному майданчику (саме така сумна історія сталася з городищем у Колодяжному, наприклад).
Із найвищої точки зовнішнього насипу чудово видно, як насипи чергуються з ровами:
Десь саме з цієї точки відчувається весь масштаб укріплень, незважаючи на їх вік, бо діаметр всього утворення – 160 метрів, а діаметр центрального майданчика – 50 метрів.
А якщо взяти до уваги факт, що городища зазвичай мали ще й дерев’яні стіни, то можна лише розчаровано зітхнути від безсилля і неможливості побачити цю міні-фортецю у всій красі.
В середині 20 століття на городищі та біля нього проводилися археологічні дослідження, результати яких припадають пилом десь в науковому архіві Інституту археології НАН України.
Ну а городище що? А городище стоїть собі, годує травою худобу, ягодами глоду птахів, а нас – новими темами для блогу.
Нехай простоїть там ще стільки ж.
Тільки от ми досі не розуміємо, чого цей шматочок землі по нашу сторону Гібри таким дивовижним чином став любарським 😀
Співпадіння?
Сподіваємося, вам було цікаво.
Не забувайте поставити цій статті “лайк”, поділитися нею з друзями із Романова та Мирополя, а також підписатися на сторінку d’Roma у фейсбуці. Давайте зберемо там 1000 підписників до весни!
А якщо стаття вам дуже сподобалася і ви хочете підтримати нашу творчість, то вам ось сюди 😉
Velo'd'Roma 
One thought on “Як Любар у Романова 60 гектарів землі вкрав. І чи вкрав?”